Дорогі брати і сестри! 

Ніби й повільно, але неухильно наближаємося ми до великих днів Страсного тижня. Днів, призначених для того, щоб кожен із нас пережив особливу причетність до страждань Спасителя – особливу і особисту. Бо кожен із нас своїми провинами вніс свою частку у необхідність принесення цієї найбільшої жертви за історію цілого світу. І цей час підготовки до Христового воскресіння, до зустрічі з реальністю повстання із мертвих Христа дається нам для того, аби ми, обміркувавши своє життя, зуміли знайти те, що було помилковим, шкідливим, ворожим справі нашого спасіння. І щоб ми знайшли в собі сили здолати свої провини, знайшли сили позбавитися гріха. 

Але на цій дорозі нас переслідує підступна небезпека – небезпека самовпевнености, думки про те, що ми самі, своїми силами можемо навести лад у своєму житті, щось кардинально змінити. Мабуть, не знайдеться людини, яка б не потрапила рано чи пізно в цю пастку, не спробувала б самотужки навести лад у своєму житті. І рано чи пізно ми розчаровуємося в цьому. Добре, коли ми продовжуємо шукати інших способів унормування свого повсякдення. Гірше, коли, розчаровані, ми махаємо на себе рукою і зневірюємося в можливостях щось змінити… 

Христос відкриває нам джерело нашої сили і перспективу цих змін. Він нагадує знов і знов: «Я є дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ін. 14:6). Це єдина дорога до спасіння. Іншої дороги немає, крім цієї. 

І ось напередодні Страсного тижня, який почнеться з наступної суботи, Свята Церква пропонує нам три приклади, які дуже корисно обміркувати, стоячи на порозі великих страсних днів. 

Перший з цих прикладів наводився сьогодні в євангельському читанні від Марка (Мр. 10:32-45). Це епізод на останній дорозі до Єрусалиму, коли двоє найближчих учнів Христа, ті, яких Він брав із Собою у найвідповідальніші моменти Свого життя – Яків та Іван, Заведеєві сини, рибалки з Капернауму, – раптом підходять до Нього і просять несподіваного: «Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!» (Мр. 10:37). 

Ну що в цьому поганого? Вони хочуть і в Небесному Царстві лишатися найближче до Вчителя, вони засвідчують, що вірять Йому і готові разом із Ним іти в майбутнє. Але як? Вони і там, у майбутньому, збираються бути першими! Отже, навіть бувши біля свого Вчителя, пройшовши з Ним дорогу в три роки, вони не зрозуміли найголовнішого: того, що і Вчитель Сам прийшов не для того, аби вести їх до перемоги, до царства у земному розумінні, не для того, учні могли стати тими, кого називають «князями народів» (Мр. 10:42). Ні. Він «прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мр. 10:45). Послужити всім, не тільки тим, хто жив у той час, але й нам з вами! Бо за нас із вами Він іде на смерть, не знаючи нас. Ми ще не народжені, а Він уже кладе за нас Своє життя. І це Він дає за взірець Своїм учням: вміти бути жертовним, не очікуючи на винагороду. Вміти бути останнім, непомітним, щоб тебе помітили і оцінили в Небесному Царстві! 

Другий епізод з євангельського читання також належить до останніх днів земного життя Христа (Лк 7:36-50). Він нагадується нам у зв’язку зі спомином про одну з найбільших подвижниць в історії Церкви – преподобну Марію Єгипетську, пам’ять якої ми сьогодні вшановуємо. Це епізод із грішницею, котра прийшла, коли Христос гостював у фарисея Симона, і, зневажена всіма, бо до неї ставилися як до грішниці, нікчеми, якої не годилося б навіть торкатися, вона складає щедру жертву для Спасителя. Вона, передчуваючи жіночим серцем Його смерть, намащує Ісуса оливою – “миром”, як вказується в Євангелії, запашними бальзамами, що ними користувалися юдеї тих часів, готуючи своїх померлих до похорону. Може, вона витратила для цього все своє майно, але це була жертва для Бога – не для людей. 

І тут ми ставимося перед дуже важливою для сучасного світу дилемою. Часто люди позацерковні розглядають Церкву як різновид громадської

організації, суспільної інституції. Немає, мабуть, дня, коли церква відчинена, щоб до нас не заходили безхатченки, найчастіше не просячи, а вимагаючи для себе допомоги: їжі, одягу, а найбільше – грошей. І серед суспільних служб прийнято дивитися на Церкву також як на місце, де збираються, щоб допомогти бідним, знедоленим, щоб здійснити певні суспільно-просвітницькі акції. Ясна річ, що це також входить у коло церковного служіння. Але жодне з цих завдань не може бути провідним у діяльності Церкви. Бо тоді вона припиняє бути Церквою. 

Церква – це місце молитви. Це місце, де ми збираємося, щоб слухати слово Боже, щоб навчатися і щоб переживати особливе, містичне єднання з Богом. І вона дає нам найбільший урок у житті, той, що нам часто буває найпотрібніший: відчувати необхідність присутности Бога на чолі системи пріоритетів. Якщо ми втрачаємо пріоритетність віри, тоді і вся система цінностей губиться, руйнується, а, може, й перетворюється на свою протилежність. 

Тоді ми губимо справжність, тотожність Церкви. І вона може для нас стати чим завгодно: музеєм, клубом зустрічей. Але не стає тим місцем, де ми можемо, як ця жінка блудниця, припасти до ніг Спасителя, обмивати їх своїми сльозами, сльозами своїх молитов і давати свою скромну жертву для того, щоб Христос, Який йде на смерть, прийняв її й обернув на наш внесок у скарбницю вічного життя. 

І третій епізод, на який нам вказує Сам Христос, виростає із притчі про двох боржників, з яких “один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят” (Лк. 7:41-43). Хто з них більше буде любити позикодавця, який пробачив їм обом? Звичайно, ми б могли казуїстично сперечатися із видимим сенсом цієї притчі. Але глибинний сенс має надзвичайно обнадійливий характер для кожного з нас. Бо часто для нас перешкодою у справжньому, цілковитому переході до Христа стають наші гріхи, які реально зводять бар’єр між нами і Церквою, між нами і ближнім, якого ми, можливо, скривдили, образили, а найголовніше – між нами і Богом. 

Але це бар’єр з одного боку – з нашого… Бог завжди готовий нам пробачити ці провини і любить нас тим більше, чим більше наше покаяння. А, отже, і ця притча, якою фактично завершилися сьогоднішні читання і яку ставив за взірець для фарисея Симона Христос, є обнадійливим закликом до покаяння, закликом використати ці останні дні Великого посту, щоб виявити всі вади свого життя. І знайти в Христі те єдине джерело сили, яке дозволить нам виправити свої помилки, підвестися від своїх гріхів. І разом із Христом, проходячи у сумі і побожному тремтінні ці останні страсні дні перед Великоднем, із окриленим серцем увійти в осяйні дні Христового воскресіння. Амінь.